Історія третя. Каучукові дерева, мусульмани і фігурно запечені плечі.

qarpa.com

Як же душевно і радісно вмикати канал МТV, попадати на присносущі пляжні кліпи з купою щасливо ошелешених дівок у купальниках, і розуміти, що локації, на яких це знято, голосно смокчуть порівняно з тим місцем, де зараз ти. Щоби ви краще розуміли без моїх метафор про острови, що різко здіймаються з Андаманового моря вертикальними стінами з лайм-каменю, завішаному ліанами, а на пишних зелених шапках тих крихіток-островів живе й вібрує військо цикад, мавпів, гігантських білок, фруктових кажанів, птахів та інших квартирантів джунглів, скажу просто: я зараз в кількох кілометрах від острова Пі Пі, де знімався «Пляж» із Ді Карпіо. І в кількох же від Крабі, де знімався котрийсь із джеймс-бондів. На самі ці острови ми поплисти не наважилися – туристофобія. До того ж, відчути себе Індіаною Джонсом чи іншою тварюкою, ласою то туркуазових лагун і печер у скелях, можна і тут, на Ко Нам Яо та довколишніх острівцях-крихітках. Можна, якщо дуже хочеться. Море – не моя стихія. А скалолазання, організоване якоюсь аутсорс-компанією в нашому снобському резорті коштує 170 баксів за півдня. Почекаю до Лаосу, хоча і там, на жаль, ціни за останній рік підскочили втроє: тупі туріки після цунамі відхлинули від моря і пруться на континент. Просто спасу нема від них. Одна порада вам, якщо захочете їхати в ґпівденно-Східну Азію: робіть це якомога швидше. Бо вже. Порівняно з моїми подорожами 4-5-річної давності, все катастрофічно помінялося. Туристів нахлинуло, і ось уже місцеві жителі розглядають вас не як живу істоту, а як бабло-чєловєка. Це, зрештою, більше про Лаос, який був собі бідним і сонним, а тут раптово панаєхалі і давай кричати: «Ой, як усе дешево». Так що приходиться ціни, вказані в путівнику минулого року випуску. Множити на три, а то й на п’ять. У Тайланді, до речі, з цим якось простіше. Видно, за час туристичних інвазій в місцевих виробився потужний професіоналізм. Так що все розслаблено, без нависань і легко. Правда, значно більше трафіку, людей і всього такого. Після півдня ми подалися на північ, у Чан Май. Де завтикали й прострочили наші візи. Довелося платити штрафу по 15 баксів за день з людини (завтикали ми на 4 дні), і вшиватися пошвидше в Лаос. Так що ми ще плануємо в Чан Май і околиці повернутися: я на курси масажу, Антон на тайський бокс.
Кілька слів про Ко Нам Яо. Чудовий спосіб дослідження околиць – гасання по них на ровері. Правда, прокатні ровери великі, важкі, часто з домохазяїчними корзинками спереду. Даунхіл на таких – чистий адреналін. На цьому острові живуть мусульмани. Їздять тьоті з покритими головами на мопедах, посміхаються (чи мені так упереджено здалося?) значно менше, ніж буддисти, цідять із дерев каучук.
Я спершу подумала, то якісь швейні машини по лісі стоять – от романтика, може, сукню собі тут замовити? А потім до мене дійшло, що то такі преси, щоби каучук розкачувати. Виходять такі світло-коричневі коврики, як у машині під ногами. А саму смолу цідять зі спіральних надрізів на деревах, підв’язавши для стікання половинки кокосу (де бачать люди) і обрізані пластикові пляшки (де люди не бачать і, ймовірно, це не зовсім легально). Над морем по острову гасати взагалі дуже радісно. Дивишся, як рибалки щось мутять зі своїми сітями й тонкими човниками, втикаєш на острови, що стримлять, як чорні зуби, з морі десь на виднокраї, а то ще й тьотя біла пройде й цицьками потрусить, ігноруючи тайські традиції й мусульманський піздєц з цього приводу. Карочє, докаталася я до того, що від майки на лопатках дві вігурні загогулини запеклися. І не знайшла дайвінгу – припух народ, по 120 баксів за два пірнання хоче. Нормальні ціни, які я пам’ятаю, це 20-30 баксів за дайв. Та ще й бакс виріс. Ужас. Безплатний велосипед – моя лиха економічна доля. В Єгипет, блін, поїду на дайвінг. Там точно риб побільше, бо тут я з трубкою тільки планктон бачила. Головне в Єгипті не ступити на землю готелів «ол-інклюзів», і тишком-нишком пробратися до дайвінг-центра, щоби не впало на мене страшне прокляття туриста-далбайоба.

Наступний острів. Чесно забула назву. Сітка тих же розкішних готелів, що й перед тим. Але сфокусовано на здоровому житті для замучених нарзаном багатіків.

Сьогодні в цьому спа-освенцімі (фотку, де я в піжамі вісімсотого розміру, в таких же вєтнамках і з постриженою головою докладати?) ходила на іридологію. Це не про царя Ірода семінар, це фотографування рогівки очей. Правого і лівого вашого бенька. Потім беньки, збільшені до розімру твоєї голови, з усіма їх кривавими потрісканими судинами, у вельми страшному вигляді, одним словом, виводять на монітор. І наносять на око-урода сигментовану сітку, де позначено все демонічними латинськими словами. Дивляться на ці алхімічні схеми, і починають тобі розказувати, що в тебе болить (вгадуваність сяка-така), і від чого ти можеш загнутися, якщо не перестанеш пити каву і їсти (тут вони перечисляють всьо, що ти їв і думав, що це дуже здорово), і скільки в тебе стресу багато (від стресу по оку круги йдуть, як в ополонці, якщо там муму потопити), і що в тебе оця от темна полосочка зліва - це від муки тяжкої сердечної (але проходить вже), а оця темна риска зверху - то від нездрорового перфекціонізму. Розслабся, каже тобі австралійська лікарка Келі, деколи нічого борсатися й напружуватися - все хай іде, як іде. І паритися не треба теж - он який рівень тривоги високий. «Часто здається, що певні речі страшенно важливі? – питає співчутливо лікарка. Я киваю. – А вони ж ні грама не важливі». – каже Келі і я їй вірю.

Та й таке. Кажуть тобі ніби ж усе те, що й сам знав, але зайвий раз прослухати корисно. А ще тьотя сказала, що дєпрєс і смуток буває від того, що в нас лажа з легенями. (І справді, в дитинстві в мене були постійні запалення легень і постійне горювання над долями світу. В юності - бронхіти і сеанси саможаління. А зараз по-троху проходить. Я просто харкаю кровю і ненавиджу всіх людей. Нда. Спа-шутка).

Тьотя Келі послала мене їсти яйця і овочі, а спеціям, вину і каві атказать, бо підіймає рівень кров’яного цукру, що капєц. Відрізати собі яйця, блін, сказала. Прибрати основні радості побутового життя! Ех. Фанати здоров’я. А мені тут у вас млосно від спеки і цього клімату. Не дивлячись на те, що все тут націлено на вел-біінг, селф-імпрувмент, детоксінг і дестресінг. Себто, після проходження всіх цих пілатесів, йог (ой мама, який тут страшний бритіш тічер був по йозі й медитації, я аж спереляку проспала його урок), фітнесів, масажів, стречів, тренінгів людина має вийти щасливою, як нова копійка. Особливо мені подобається програма для тих, у кого стрес і складнощі зі спілкуванням, і їм так некомфортно ведеться в суспільстві. Тут їм роблять масажі-притирочки і ведуть по життю у світле майбутнє. От тільки одне мені непонятно. Звідки у таких соц-потіряшок 25 тисяч доларів за двадцятиодноденний курс реабілітації?

А так то всі любязні тут такі. Аж страшно – весь час якоїсь підстави чекаєш. (В принципі, підстава показалась – за дві кави, сік і дві скліночки вина нам виставили рахунок 100 баксів, після цього ми перейшли на безплатну воду – келі казала, це найздоровіше:). І хатки-мазанки тут, як в селі. І спорядження розкішне всяке, і машини для тортур і пілатесу. І їжа трендова готується, raw cuisine, сире їдло – не вище температури 42 градуси (я можу ,бути неточною), щоби всьо «живе» таким і лишилося і не втратило супер-властивостей для людського організму. Тобто, якби тут не тільки овочі готували, а і м’ясо, то до паразитів би теж гуманно ставилися?

Одним словом, жонам олігархів – сюди дорога. Тільки без олігархів. Бо не дають тут їсти м’яса взагалі (тільки противну на пару здорову рибу), і пити алкоголь до 6 вечора. Та й то лише вино. Органічне, ясна річ. Але не тому таке дороге. Зато якщо не хоч ходити – твою дупу підвезуть на баггі від сали для медитації до твоєї хатки-мазанки з приватним басейном. Таке враження, що проходиш реабілітацію в дуже дорогму дурдомі. Доставка туди і звідти – на фешенебельній яхті. Коли покидаєш спа-острів, генеральний менеджер хвилин десять маше тобі в море рукою на прощання... Ех.

(Хоч би Бог, коли я здохну, не послав мене по приколу саме в такий, каталожний варіант здорового Раю).

P.S.
Втім, це розкішне гето з його стерильністю й передбачуваністю дало несподіваний ефект – оновило здатність до культурного шоку, вміння дивуватися життю. Сидячі в очікуванні бангкокського автобусу на зупинці, за півгодини я побачила більше real life, ніж за останніх 9 днів. Вантажівка повезла кудись обліплені мушлями заіржавілі останки затонулої баржі, тайський гуцул з вусами замовив собі третє пиво й витер руки об джинси «армані», а ще кольори, конструкції, деталі. Певний час все знову сприймається так, ніби вперше бачиш світ широкий. Так що все невипадково.

PPS.
Прямо зараз я вже сиджу на околиці села Нонг Кіо (пишеться Non Kiaw, майже як Не-Київ) у північному Лаосі, п’ю на порозі нашої трьохдоларової бабмукової халупки місцеву каву силою в 220 кінських еспресо (самі таке заварили, від жадності), потягую, як та сосюра, згущенку з дірки в банці, думаю, що за ніч хтось спиздив гору Спляча Принцса в нас з-перед хати, чекаю, поки цей туман над джунглями розсіється, і ми підемо в село їсти суп з кінзою, купою іншої зелені, рисовими макаронами, куркою і чілі (ціна 8 гривень на наші гроші). А потім як карта ляже – може, ще й оладок шоколадний заточу. З бананом. Так що якщо побачите за два місяці в Києві кулеподібну істоту зі знайомими до болю рисами – не кажіть про неї спеціалісту з іридології. Бо ще, не дай Бог, їй рівень цукру в крові підніметься.