Історія перша. Про те, як...

Історія про те, як нас не пустили в бангкокський бар, я ледь не купила туфлі з клейонки під метро і зрозуміла щось важливе.

Якось ми вирішили піти собі в SKY BAR. Посидіти на високому поверсі бангкокського хмарочосу, подивитися на річку й нічні панорами через скляну підлогу. Вдягли, ясне діло, всьо лучшеє сразу. Навіть про вихованість подумали: вчора Антона не пустили в злачний містячок у в’єтнамках, то він взув гірські капці. Вибачте, ми з собою не перли три валізи взуття. А я, як дєвочка, рішила, що трекінг-шуз під плаття на тонких бретельках це вже навіть не грандж. Це жарко і тупо. Так що взула в’єтнамки. Елегантні й за кольором ідеальні. Вирядилися й поїхали на небесному метрі.

Бангкок – це запахи, кольори і соціальна нерівність. Так що на станції Сафан Таксін серед усього смачно пахучого трешу й гарячих супів на кокосовому молоці, грильованих кальмарів і смажених курчат підіймається білосніжна й пафосна Стейт Тауер. У нас до такої пускали би через аналіз крові на багатство, в Азії ж ніхто тебе не вважатиме передчасним уродом, бо ти – білий. Так що ми без перешкод пройшли мармуровими підлогами у всі любязно відкриті для нас величезні двері аж до ліфтів, щоби піднятися в заплановану небесну корчму, але ж дідька лисого в спартівках адідас.
- Вибачте, у нас дрес-код. Ніяких в’єтнамок, сандалів... – вона продовжувала.
От тобі й маєш. Цікаво, чи ця красива тайська тьотя у вечірній сукні добачила антонівські покорителі боліт і скель.
З одного боку, можна їх тут зрозуміти: хочуть люди гламуру внести у своє життя. Щоби шалапайський Бангкок все більше скидався на стерильний Сінгапур. Щоби все було чинно, статусно, файно, а не мішати місцевих дам у вечірніх (хай навіть підроблених) армані, і роззявлених іноземців в шортах і шльопанцях. Але ж мої, мої в’єтнамки були прекрасні, як вечірня зоря! І у кожній модній колонці глосі-журналів якась звйоздна коровка візьме і взує їх під вечірнє плаття, бо ж ніжно, стильно і зручно. Ех. Тайці-тайці. Зрікаєтеся свого національного взуття! Це ж все одно, щоби в Росії перестали пускати в клуби в лаптях і валянках.

Але у нас для вас є інший бар. На тринадцятому поверсі... В якому готелі ви живете?
4 Seasons, - злорадно відповідаю я хостесі.
То... то може, завтра прийдете?..
Я регочу їй в лице гомеричним сміхом і б’ю по голові в’єтнамками. Нє. Жалко. Такий би був прийомчик у кіні. Все в уяві вихованого героя-сцикуна. Так і я: ввічливо і кисло посміхаюся.

Бар, куди заводять не дрес-кодових уродів, для Бангкоку, може, й екзотичний: подушечки на диванчиках, кальяни, приараблена музика і потаскані слов’янського видочку дві танцівниці танцю живота в шифонах. Але в Україні так виглядає кожна п’ята забігайлівка. Дякую до побачення.

Просто на виході з розкішної вежі і по всіх вулицях навколо й далі собі вариться і смажиться і пахне народне їдло, і люди після офісних та інших робіт їдять собі о цій пізній порі вечора, і тішаться життю. І тільки я йду зла і плююся: шкода часу.

Останній шанс забита податками гламурна доля посилає нам у вигляді розкладених на клейоночці туфель на підборах. Пес його знає, по скільки - доларів по вісім максимум. Їх продає під сходами до скай-лайну тайська жіночка. Інші жіночки зупиняються і приміряють ці вироби з дерматину: коричневі кольору ніг вашої бабці, чорні лакові на танкетці, як у трендах вогів останні років три, сірі зі стразами і пацьорками, як у трендах бичок всіх можливих країн. Невже всі в дрес-код бари тиснуть? Нє, купити туфлі, аби тільки зайти в бар, а потім туфлі викинути – це героїчно хіба для героїнь колонок жіночих журналів. А мені цей бар не всрався, чесно кажучи. Так що ми поїхали в прекрасну демократично-інтелектуальну даль. Знову на скай-лайні.

От би нам таке метро: не під землею, а високо над нею, не какашечного кольору сидіння, а яскраво-жовтого, не реклама і принтерні оголошення про «крєдіт вазможен» світить тобі в морду, а панорама міста за вікнами, не злі, втомлені й негарні пасажири в дублянках, а люб’язні, стильні і яскраві у стріт-фешні. Ех. Я би змогла тут жити. І кожен день купляти нові туфлі. Баксів по шість, як постійна клієнтка.

Інтелектуально-демократична даль значить старе джаз-кафе BROWN SUGAR біля Лумпіні парку. (Останній заслуговує на окремий текст: аеробіка, стокілограмові тритони на траві і закохані парочки там же, плюс пенсіонери, що прагнуть зробити тобі «масап» в перерві між своїм доміно і газеткою. Масап – це чоловіча версія масажу. Жіноча версія «масаааа» Звук «ж» тайці не годні вимовити).

Барчик дерев’яний, зі старими рекламними плакатами абсенту, затишний і заспокійливий. На сцені грає джаз-бенд. На стіні за ними портрет графіті з Луї: Armstrong V.S.O.P. – Very Special Old Phonography. Since 1985. Десь на той час в мене якраз прорізалася з туману свідомість. Цього разу теж спостерігався короткий її зблиск, і маргарита, приготована щедрою рукою барменки, подібної на піаністку з філармонії, туману не підпустила. Фішка в тому, що тут якась особлива енергетична атмосфера, завдяки щовечірньому живому джазу. Ну який там джаз в Тайланді, скаже сноб. Джаз у Тайланді нормальний, скаже очевидець.

Не знаю, може, я рідко ходжу на живі концерти так, аби стояти саме під сценою і заглядати в лиця музикантам, але я вкотре зрозуміла перевагу маленьких клубів: близький контакт. Того, хто викладається, і того, кому це викладають. І хто слухає, що головне. Тоді й відбувається вся ця квантова магія – обмін енергією. Слухаючи з відкритими очима співачку та її мультяшних музикантів, ловлячи її погляди й приймаючи активну участь в процесі музичної передачі, я нарешті відчула те, що має відчувати справжній слухач. Бо в більшості випадків я якраз по той бік – на сцені. Якщо ви осягнули це мистецтво сакральних співпраць, мені нічого грузити вас зайвими метафорами. Штука інтимна.

Після закінчення сету тьотя-співачка – їй на вигляд під п’ятдесят – підійшла просто до нас і сказала, що її ніхто ще так не слухав. Дивно. Я думала, це нормально: ти приходиш на музику, ти її сприймаєш. А жерти можна і під «льогкій фонавий лаундж» імені офісних співробітників. Колишніх, в принципі.

- Мені піпол кам хір енд мені піпол донт лайк джаз. Ю маст хев самсінг гуд ін хір, - (показує на голову), - енд ін хір, - (показує на грудну клітину). Ю ар гуд піпол.

Тьотя-співачка родом з Філіпінів, країни, де навіть вітаються словом «Хело». Америка, Америка... Ось звідки її крутий джазовий рівень. І її ім’я - Бейбз. Дивно, що всі джазистки за сорок п’ять страшенно подібні між собою. Незалежно від кольору шкіри й ширини очей. Якісь такі хороші інтелігентні тітки, в окулярах, курять, читають, розлучені і повні енергії, як тільки заходить про їх музику.

Другу пісню наступного сету (коли музиканти скінчили грати імпровізації), Бейбз присвятила Ірені і Тоні. Тобто, нам.

Мені ще ніхто ніколи не присвячував пісню зі сцени. Так що я запишалася, як майська рожа – бо це так круто, ніби в тебе в дитинстві день народження, і ти пупець землі, і зараз подарять подарки. Ще й клавішник у них – окреме шоу – бо як із мультика японського втік. Модна в них тут зачіска – по всіх рекламах – знизу довше волосся, а зверху коротще, стирчить антенами врізнобіч, але не так бичо, як у чеськийх хокеїстів у вісімдесятих і наших моднічьків і по сьогодні, в азійців густе й жорстке волосся, і взагалі...

І тут до мене дійшло, що музикант – це, мабуть, найліпша робота на світі. Ніцше правий, музика – єдине чисте мистецтво. Найвище мистецтво. Найправдивіший передатчик трансцендентного. Хто ні сагласєн – питання до Ніцше.

А потім ми дурними голосами підспівували Селін Діон в безкінечному і часто повторюваному по Star Movies  «Титаніку» і пішли колядувати по номерах нашого готелю. Це була Антонова ідея, він на «Титаніку» ніколи не плакав, безсердечний.

qarpa.com