Історія четверта. Луан Прабан, фашисти, парєво і істина з жуком.
Ви собі не уявляєте, як сильно я люблю попаритися. Я розумію, що це – страшенно тупе заняття. І що предмет парєва через короткий час уже й згадати важко. Як от мені зараз – назвала чогось блог «Луанпрабан і парєво», відклала на тиждень, сіла писати його і забула, чим парилася. Але точно пам’ятаю, що дуже парилася. Певно, не могла прийняти рішення щодо того, чого я хочу. Типу, хочу в Китай чи ні. І чи хочу у В’єтнам в Ханой і Сапу, чи ні, бо там багато туріків і трафіку, а в Лаосі зелень і благодать (як обіцяють путівники, принаймні). Я раніше більше по центру Лаосу промишляла, та й то дні чотири, галопом. Тепер же вирішили сконцентруватися на якомусь одному регіоні, як дорослі. Тим паче, тут долання навіть понтових відстаней у пару сотень кілометрів займає цілий день з такими розбеханими дорогами і такими прєдпріїмчівимі водіями – ти турік, ти забашляв дохуїща бабла за швидкісний човен, а воно буде ставати в кожному селі і підгружати тобі на голову мішків з рисом. Мало бабла ніколи ж не буває.
Саме місто виявилося трохи не таким, як я собі уявляла. Уявлялося воно благословенним богами і захищеним ЮНЕСКО спіритичним центром. А виявилося кипучим коктейлем з ресторанів, готелів. Залишків французької колоніальної архітектури, квітів, річкових і їстівних запахів, золото-чорних храмових шпилів, оранжевих буддійських риз і тихих монастирських двориків.
«Останній прихисток романтиків, трубадурів і закоханих», – писала в 1909 році про Луанг Прабанг одна екзальтована французька тьотя. Щось у 2009-му їх натрубадурило сюди стільки, що вже й місця в готелі не знайти. Довелося жити дві ночі в непомірно дорогому як на ці краї готелі – ген аж по 35 баксів за добу. Правда, номер був добротний і стильний. Але все одно – панаєхало тут всякого апер-мідл класу, кричать після своїх францій і німеччин «Вах, як дешево у вас!» і кидаються остатками капіталістичних пенсій.
По-бюджетному тут можна виживати в 11-доларових ночлєжках без вікон і з душем на поверсі. Та вже нє, дєкуємо. Ми ліпше на їдлі зекономимо (плаче ярославна), переб’ємося вуличними млинцями-крепами, їх тут іще з часів французьких колоній навчилися незле готувати. Супер-хіт – креп із сиром чедар і креп із шоколадом і бананами. Його багато, коштує десять гривень рідними грошима. Хоча по-чесному, традиційні крепи в не-туристичних гето будуть по 7 рубасів, зі згухою і бананами.
Луанг Прабан – це місто монастирів, перш за все. Дивна річ – навіть коли ти дуже змучений і злий, варто хоч трохи посидіти коло святого місця (найстраший храм, Хієн Тонг – то справді мистецький і енергетичний шедевр, але менш «знамениті» храми тут теж особливі) – втома дивним чином проходить. В Прабангу дуже багато таких місць – там навіть туристи не так активно зі своїми гайд-буками і цифровими мильницями ошиваються. Можна спокійно сидіти в храмовому дворику за мармуровим столиком, читати книжечку чи просто собі втикати на квіти, мозаїки, котів і псів (їх тут сила-силенна) і одягнених в оранжеве учнів, котрих турист зазвичай плутає з монахами. Хлопчики з навколишніх і досить віддалених міст вчаться при монастирях всяким мудрим штуками типу англійської мови і математики. А потім або стають вчителями, або йдуть далі в монахи, або відкривають туристичну агенцію і тюхають тобі катання на слонах – не знаю. Ті, з ким ми спілкувалися, були просто смішними дітлахами. Іноземці для них – особливо, молоді – це таке дуже цікаве говоряще кіно, з ними можна про всяке патякати, стріляти сигарети і показувати тату в формі колісниць махаяни..
Правда, щоранку всі ці хлопчики разом зі старшими, вже справжніми монахами, стають частиною чогось дійсно сакрального й містичного – церемонії alm-giving. Десь о шостій тридцять вони зі спеціальним посудом в руках проходять головними вулицями міста. Миряни, по-особливому вдягнувши через одне плече картаті шарфи, сідають на тротуарах з бамбуковими пуделками, повними липкого рису, традиційного в цих краях. В жодному разі люди, що приготували рис і фрукти, не можуть знаходитися вище за монахів – а жінки тим більше. Кожному монаху і послушнику мирянин відщіпує грудку рису і кладе в його мідну посудину. (Куди вони кладуть їм мандарини, я не допетрала, тому з переляку сунула свої якомусь дяпану, що сидів на тротуарі, і втекла – хай він за мене передасть. Карма ж працює через треті руки?).
Процесія виглядає дуже особливо – ранок, туман, стіни сонних храмів, сонні серйозні монахи і найменші послушники, що позіхають і зовсім не приховують свого задоволення фотосесією. Остання – авторства туріків, місцевою мовою фалангів – змусила мене бігти звідти швидше, ніж ганьба з мандаринами. Монахи йшли по правому боку вулиці, а по лівому телилися туристи з мильницями, штовхаючи один одного й блимаючи спалахами. Чисто тобі погратися в папараці на червоній доріжці прийшли. А потім сядуть у свій арендований за півроку наперед мінівен і погуркочуть дивитися наступний хайлайт «екзотичної країни». І де ступить їх благопристойна нога в негарному, але дорогому і якісному кросівку, там уже повіки не бувати нормальним цінам.
Найліпше дивитися цей Прабанг на велосипеді – рятує від спеки і гальмування, навіть коли ти втомлений. І ще на велосипеді можна значно легше вирватися з туристичного маст-сі й потрапити туди, куди рідко ступала нога людини з путівником. Поїздити людськими городами можна, подивитися не знамениті храми, куди люди ходять молитися щодня, позаглядати людям в тарілки (бо завжди цікаііше і смачніше потім взяти місцеве їдло), заїхати на територію монастиря і посидіти на травичці доти, доки твою дупу не закусає якась біда, що живе у траві.
Завжди ліпше свої маршрути будувати інтуїтивно – тоді ти ненароком і хайлайти бачиш, і несподіване щось відкриваєш.
Бо це так тупо, надзвичайно тупо – пертися фоткати захід сонця з храмової гори Пу Сі (не сміятися!), протискаючись між спин туристів з фотоапаратами. Клятий путівник знову сказав усім тисячам своїх користувачів: «Сама ступа так собі, збудована відносно недавно, але варто туди піднятися заради видів ріки, міста, долини і гір. Особливо драматично виглядає це при заході сонця». Ну, ти вилазиш і розумієш, що ще трохи, і ти драматично обригаєшся. Ще й башка болить дико, з кожним кроком вгору у скронях калатає, і тут вилазиш – ОТАКЕ. Тупіше я почувалася хіба що в Камбоджі в Ангкор ваті, на пагорбі храму «Заходу сонця». Тоді мене мудрі люди попереджали туди в цій порі не пертися, але я їх пораду прочитала в скриньці вже аж тоді, коли не менш ніж з тисячею олігофренів з мильницями перлася, як прочанин в Меку, на той убогий схил. І храм був так собі, порівняно з іншими, і види дуже посередні. Як скаже мені пізніше страшна тьотя Доріс, сонце встає в кожному місці і заходить воно теж будь-де, так що нема дурних, сказала тьотя Доріс, зранку в шостій підриватися кудись.
Так що я плюнула, свиснула, як то у нас в казках водиться, і просто за кілька хвилин до сраного сансету поскакала з довольною пикою сходами вниз. Назустріч мені підіймалися захекані спітнілі туристи з артритними колінами й страдницькими лицями, а я вітала їх дебільно-дитячою посмішкою, біжучи проти загальної людської течії. Так вперше в житті я відчула себе щасливою, не підіймаючись на гору, а спускаючись із неї.
Так і скакала я собі екс-колоніальними провулками, де вже ресторани готували вечерю, а християни вечірню (ага), до річки Меконг, щоби випити на кінець дня Beer Lao (640 ml). Якщо закрити очі, перед ними мерехтіли фрагменти чорно-золотих і золото-червоних ланських храмів, осяйні мозаїки з їх стін, колісниці з головами драконів наґа і яскраво-помаранчеві монахи. А вгорі над цим всім загадково й всеохоплююче світився крихітний дерев’яно-золотий Будда... От тут-то мені за пазуху ззаду і залетів подібний на БТР коричневий жук. Я не верещала, не скакала і навіть поцікавилася, чи вижив жук після того, як я його з себе струсила, але одне було ясно: містичні видіння силою якогось демона чи бога, що одне й те ж, залежно, з якого боку і в яку пору дня подивитися, пішли на пси. Ну і ще пекла і чесалася шия там, де особливо активно попорався жук-броньовик-гігантський клоп. Так що я, натрапивши на мандариновий базар, купила з горя кілограм мандаринів, а не пиво в ресторані. Якщо вже здохнути, то хоч з вітаміном С у крові і з куском оранжевої драглі в писку.
П.С. Захід сонця я провела, сидячи біля Меконгу на білих перилах сходів, по яких підіймалися люди з корабликів у місто. Їла брудними руками брудні мандарини і фоткала липкими пальцями кораблики. Відтак мене ще півгодини розважало двійко товстих пенсійних фашистів-американців українського і білоруського походження. Українською дядя знав слово «джєнкую» і був дуже здивований, що воно не українською. Вони дуже сполошилися, коли я привітала американський народ із Обамою, і все жалілися на якихось родріґесів і пересів, що панаєхалі в їхню Флоріду й майже вимагають добропорядних американців говорити їх брудною іспанською. На моє толерантне «але ж ваша країна – це країна емігрантів» дяді всією силою свого патріотизму заявили: «Так, але ми тоді приїхали всі разом, і це було давно!» Дяді ще дивувалися, що я така розумна і що в мене англійська значно ліпша, ніж у більшості їх легальних чи не дуже співвітчизників. А я собі пішла з недоїдженими мандаринами з Меконгу додому, дивлячись на хвостаті кораблики й уявляючи, як багато-багато років назад на острів Еліс чи куди там одночасно приїхало пару сотень тисяч пароплавів, звідти по свистку вийшли люди і крикнули дружно: «Тепер ми американці!», й заходилися будувати хмарочоси і варити гамбургери. І тільки двох відсотки голосів не вистарчило, щоби зробити їх державною мовою німецьку.